Борис Миколайович Лятошинський (1895-1968)

       Борис Миколайович Лятошинський народився 4 січня 1895 року в м. Житомирі в інтелігентній родині. Його батько Микола Леонтійович був вчителем історії. Крім педагогічної роботи, він займався науковою діяльністю в галузі історичних наук, а також як директор різних гімназій вів велику громадсько-освятню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала. Людина дуже освічена, Микола Леонтійович дбав і про повноцінне виховання та освіту свого сина.
       Вчився юний Лятошинський у житомирській гімназії, яку закінчив у 1913 році. З ранніх років хлопчик виявив велику музичну обдарованість. Вчився грати на скрипці і фортепіано. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких - мазурка і вальс для фортепіано, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі.
       У 1913 році Б. Лятошинський переїхав до Києва, де почав навчатися на юридичному факультеті Київського університету. Одночасно він готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію,* беручи приватні уроки у Р. Глієра,* а після запрошення останнього професором Київської консерваторії став студентом його класу.
       З 1914 по 1920 рік Глієр був директором консерваторії і зробив чимало цінного у справі піднесення музичного життя на Україні. Серед учнів його класу в Києві були відомий український радянський композитор Л. Ревуцький*, Юліан Скрябін*, радянський музикознавець А. Альшванг* та інші. Цінною рисою методики виховання композиторів Р. Глієра було піклування про розвиток індивідуальності кожного з них, вміння самостійно, оригінально мислити. При цьому він приділяв велику увагу вивченню класичної музичної спадщини. Таких різних за характером своєї творчості вихованців Глієра, як Б. Александров, А. Давиденко, М. Іванов-Радкевич, О. Мосолов, Л. Ревуцький та інші об'єднує чітка прогресивність, безкомпромісність і принциповість творчості.
       Для Лятошинського вчитель став справжнім другом на все життя (їхнє листування було видано у 2002 році - прим. ред. сайту). Після смерті Глієра Борис Миколайович закінчив та оркестрував концерт Глієра для скрипки, а в 1964 році присвятив його пам'яті симфонічну "Ліричну поему".
       У 1918 році Лятошський закінчив юридичний факультет університету, а ще через рік - консерваторію консерваторію по класу композиції.
       Після закінчення консерваторії у 1919 році Лятошинського залишили там викладачем музично-теоретичних дисциплін. З 1935 по 1937 рік він працював також професором Московської консерваторії, де вів курс спеціальної інструментовки.З того часу і до останніх днів життя Лятошинський не залишав педагогічної роботи, виховавши чимало талановитих композиторів і музикознавців, серед яких проф. Г. Таранов, проф. І. Белза, І. Шамо, Ю. Щуровський, Л. Спасокукоцький, Р. Верещагін, О. Андреєва, Ю. Майстренко, Л. Дичко, Л. Грабовський, В. Сільвестров, музикознавці Н. Матусевич, Т. Тер-Ованесова та ін.
       Разом з педагогічною і творчою роботою борис Миколайович займався й громадською діяльністю - у лютому 1939 року на I республіканському з'їзді композиторів його було обрано головою Спілки композиторів України.
       Під час Великої Вітчизняної війни Київську консерваторію було евакуйовано. Борис Миколайович працював у Саратові у складі професорів Московської та Саратовської консерваторій, які на час війни об'єдналися в один заклад. Боляче переживав Лятошинський окупацію рідної України. До сьогоднішнього дня в родині Лятошинського зберігається карта європейської території нашої країни (СРСР - прим. ред. сайту), на якій він щодня позначав переміщення лінії фронту. У складних умовах евакуації - в холодній кімнаті, часто при каганці - Лятошинський працював для спеціально створеної в Саратові радіостанції ім. Т.Г.Шевченка, що транслювала свої передачі для партизан і мешканців тимчасово окупованої України. В цих передачах брали участь відомі піаністи В.Нільсен, Ф.Едельман; співаки П.Кармелюк, О.Воллох виконували сповнені героїчного пафосу цикли романсів Лятошинського на слова В.Сосюри, в яких втілилися власні думки композитора про Україну, про перемогу над ворогом.

З книги Віктора Самохвалова "Борис Лятошинський" (Київ, "Музична Україна", 1972)

http://lyatoshinski.narod.ru/bio.html

Скарб Бориса Лятошинського
Автор: Леся ОЛІЙНИК

       5 січня минула 110-та річниця від дня народження одного з найвидатніших митців України ХХ століття — композитора Бориса Лятошинського. Водночас виповнюється ще одна дата: 50 років тому був реабілітований знаковий твір Лятошинського — Третя симфонія. Система прирівнювала музику до політичного в’язня. Твори засуджували, авторів звинувачували в «неблагонадійності». Але знаходилися сміливці — видатні музиканти, які рятували новаторські опуси. Саме так сталося з Третьою симфонією.
       Неповторний стиль Лятошинського увібрав скарби європейської культури. В його симфонічному світосприйнятті переплавлені насиченість Малера і вагнерівська драматургія (до слова, назва його опери «Золотий обруч» перегукується з назвами «Золото Рейну», «Кільце нібелунга»), імпресіонізм французької музики і слов’янський романтизм, новації нововіденців і лірична філософія народної пісні.
       У силу свого могутнього таланту, Лятошинський став головною жертвою «полювання на формалістів». Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро «найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму». Як правило, жертв цькування оголошували на організованих громадських осудах — пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі через центральні газети накладалося вето на ім’я композитора і його музику. Виносили вироки московські ідеологи, які, по суті, вирішували долю української музики.
       У листі до Б.Лятошинського його вчитель Р.Гліер пише, що «жити сучасному композитору, та ще й молодому, в такій провінції, як Київ, означає майже поховати себе». І водночас гірко зауважує про так званий «московський патріотизм», яким пояснюється негативне ставлення Москви до творчості Лятошинського навіть тоді, коли його музику прагнули взяти до репертуару такі диригенти, як Є.Мравинський, Г.Рождественський.
       Коли в 1951 році Третя симфонія вперше прозвучала, публіка й музиканти оркестру Київської філармонії, як згадують очевидці, стоячи влаштували автору бурхливі овації. Її інтерпретатором був відомий український диригент Н.Рахлін. Але одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори з участю колег із Москви М.Коваля та Е.Захарова. На цьому судилищі творчість Лятошинського охрестили антинародною і назвали формалістичним мотлохом, який треба спалити.
       Сумний досвід такого побиття Борис Миколайович уже мав. У 37-му році його Друга симфонія, навіть не виконана, дістала різку оцінку московської критики. Автора звинуватили в небажанні «наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя і перемогти в собі тяжкий тягар формалізму». Подібне повторилось у 48-му році. Аутодафе чекало і на Третю симфонію. Особливо дратував ідеологічну верхівку драматичний зміст твору і його трагічний фінал. До того ж симфонії передував епіграф «Мир переможе війну». Лятошинського звинуватили, що він, мовляв, бореться проти війни «не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст».
       Несприйняття на рідній землі, постійні публічні покарання Борис Миколайович сприймав болісно: «мене тут страшенно кусають з усіх боків, що я висловлююсь про те, що існують музичні твори без «внутрішньої ідеології». Все це і багато іншого спричинило появу його розпачливих слів: «Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю». Ходили навіть чутки, що він спалив рукопис. І все ж Борис Миколайович вирішив захистити свою симфонію. Йому довелося зробити другу редакцію й замінити трагічний фінал на так званий оптимістичний. Проте драматичний зміст музики перекривав бадьорі, переможно-святкові інтонації, які автор вніс на вимогу партійних цензорів. Російський композитор Д.Кабалевський досить точно відзначив, що у фіналі симфонії торжествує радість, проте «це радість змученої людини».
       Лятошинський вирішив не показувати другу версію свого твору в неласкавій до нього Радянській Україні. Є припущення, що це був тактичний хід: якщо «старший брат» сприйме, в Києві не наважаться паплюжити. Свій вибір композитор зупинив на Ленінграді. Те, що за виконання взявся один із провідних диригентів Є.Мравинський, у чиєму репертуарі були симфонії Д.Шостаковича, С.Прокоф’єва, А.Онеггера, І.Стравинського, вже викликало підвищений інтерес до твору українського композитора. Як коментував пізніше сам Мравинський, «я обрав її для виконання, і цим усе сказано». По суті, російський диригент реабілітував шедевр української музики. Маестро підкреслював саме драматичне звучання симфонії, посилюючи її скорботність і трагічну тональність. А в переробленому фіналі на першому плані звучала епічна музика, яка нагадувала величну картину стародавнього Києва. Виконання справило велике враження. Автора гаряче вітали з успіхом. Оцінка різко змінилася на протилежну: Третю симфонію оголосили етапною для всієї української музики.
       Це сталося рівно півстоліття тому. Симфонія так і залишилася жити у вимушеній редакції. В записах вона теж звучить у такому ж варіанті. 10 років тому диск із симфоніями Лятошинського, виданий у США фірмою «Марко Поло», визнаний кращим записом року. Однак до першої редакції звертались українські диригенти І.Блажков, В.Сіренко.
       Музиці Лятошинського інколи закидають певну перенасиченість, що нагадує так званий «російський» стиль, який є, за словами С.Ріхтера, «щось середнє між Бородіним, «Богатирськими воротами» Мусоргського і соковито-масивним Чайковським». По-своєму Лятошинський сканував дійсність, по-своєму відтворював бачення епохи, її звучання. Тому не випадково така драматична музика, залишена ним. Свій коштовний скарб він щедро передавав учням, серед яких І.Шамо, І.Карабиць, В.Сильвестров, Є.Станкович, Л.Дичко, Л.Грабовський, які вивели школу свого Вчителя на світові обрії. Та їхня музика продовжує звучати так само неспокійно і драматично.