Авангардні напрямки в мистецтві 19-20 століття

       Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають неоромантизмом.
       Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.
       Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також руйнуванням об’єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і “прозаїзація” поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво).
       Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших, навпаки, - до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом, абстрактним мистецтвом. Талановиті представники авангардизму нач. 20 століття (футуризму, імажинізму, конструктивізму й ін.), що послідовно дотримували прогресивного світогляду, змогли перебороти вузькі рамки цих напрямків і збагатили культуру новими художніми цінностями.
       У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Об’єкт зображення — світ таємниць й мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.
       Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у своїх «музичних драмах» поєднав музику, поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Георге. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах — від п’єс-феєрій до літературних композицій — втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, композитор А. Скрябін.
       В Англії символісти групувалися навколо журналу «Жовта книга». Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери «Дідона і Еней». Близьким до символізму був і письменник О. Уальд.

Стиль модерн у мистецтві

       На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.
       Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об’єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.
       П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.
       Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об’єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися абстракціонізм і експресіонізм.
       Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.
       Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об’єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники, куби). При цьої об’єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака — «Будинок в Естаці».
       Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина — «Симультанні вікна» (1912).
       Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу художника.
       На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою…» Перша найвідоміша абстрактна картина Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).
       Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс. Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах «Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).
       Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал, М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.
       Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо. Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.
       Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників” (1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.
       У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).