Музична культура України

       Після жорстокої татаро-монгольської навали, яка у 40-х роках ХШ ст. знищила Київ, а згодом і після занепаду Галицько-Волинського князівства, наступає довга доба темряви: - “Населення України, що не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметься й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та національної спільності.
       Ця боротьба стала однією з основних тем української історії”59. Так, характеризує ситуацію, яка склалася в Україні того часу, видатний сучасний історик Орест Субтельний. Це період, коли землі України-Русі спершу (40-ві рр. XIV ст.) захоплює Велике Литовське князівство, а його князь Альгердас категорично проголошує, що “вся Русь повинна належати литовцям”. Проте є усі підстави вважати, що литовське панування не було надто ворожим— Литва не нав’язувала населенню Русі своїх звичаїв, а, навпаки, переймала його значно вищі культури! надбання. Верхівка литовської держави переходила від язичництва до християнства, а руська (тобто і українська, і білоруська) мова стала офіційною урядовою мовою. “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”, - часто повторювали литовські правителі.
       Значно складнішими для завойованих земель стали події другої половини XIV ст., коли розгорнулась польська експансія на Україну. Почав її польський король Казимир Великий ще у 1340 році, а вже у 1366-му - вся Галичина і частина Волині були під польським пануванням. Цей наступ відбувався під католицькими гаслами хрестового походу проти литовців-язичників та українців-схизматиків (”схизмою” називали католики православне віросповідання). У 1385 році відбулася важлива подія - політична унія Польщі та Литви, підтверджена одруженням польської королеви Ядвиги з великим князем литовським Ягайлом. “…За титул короля Польщі Ягайло зобов’язався навернути Литовців у католицизм, а землі Литви та України “на віки вічні” приєднати до польської держави”62. Умови життя українського населення ставали дедалі нестерпнішими - постійно посилювався процес покатоличення, наступ на мову і звичаї народу. Українське галицьке боярство поступово полонізувалось, заохочене вирівнянням у правах з польською шляхтою, за умови переходу до католицизму. Все це приносило великі втрати самобутній культурі місцевого українського громадянства. Одночасно на півночі зростала нова грізна сила - Московське царство, яке, скинувши у 1480 р. татаро-монгольське поневолення, почало розширювати свої володіння, проголосивши себе “третім Римом”. Це означало, що після падіння Римської та Візантійської імперій Москва має бути третьою “вічною, священною і всесвітньою імперією”. Князь московський Іван III прийняв титул “государя всієї Русі” й заявив своє “право” на усі землі колишньої Київської держави.
       На півдні теж ситуація ускладнювалась утворенням Кримського ханства - автономного державного утворення турецької Османської імперії, що утвердилась у силі з кінця XV ст.
       За таких складних політичних умов доленосними для східних слов’ян, зокрема українців та білорусів, стали дві дати -1569 і І396 роки.
       У 1569 році Польща і Литва підписали Люблінську унію, на підставі якої обидві держави об’єднувались в одну - Річ Посполиту польську. Для українського населення це означало повне поневолення: “…було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності”64. Таку тезу остаточно підтвердила наступна дата: 1596 рік, що увійшов в історію України як рік Берестейської унії. Цим актом було проголошено об’єднання на Україні католицького та православного віросповідань під зверхністю Ватикану; Цей релігійний, але, безперечно, і політичний акт викликав бурю протестів православних руських магнатів. Категорично відкидав унію князь Костянтин Острозький, підтриманий декількома єпископами і широким загалом віруючих. Проте перемогли прихильники унії - їм сприяв польський король і ряд ієрархів православної церкви. Окремі з них керувались не тільки власними інтересами. Вони сподівались, що після з’єднання з католицизмом, православні стануть повноправними громадянами Речі Посполитої, українські міщани не будуть дискриміновані у містах, а представників вищих верств не ігноруватимуть при розподілі службових посад. Одначе наслідки унії виявились далеко не однозначними й часто драматичними в історії України. Навколо цих подій піднялась гостра полеміка. На захист унії виступив єзуїтський проповідник Пйотр Скарга, пристрасним оборонцем православ’я був галичанин, чернець Іван Вишенський котрий провів значну частину свого життя у Греції, на горі Афон. Він нещадно таврував відступництво греко-католиків, але разом з тим засуджував і православну духовну та світську еліту, яка підірвала авторитет своєї церкви нахилом до розкошів, моральним розкладом. У гострополемічних посланнях Іван Вишенський закликав: “Перш за все очистіть церкву від усіляких зваб та єретичних забобонів і без суєслів’я, у простоті серця Бога хваліте (…), а Богові співаючи простою нашою руською піснею, дякуйте (…). Книги всі церковнії і устави друкуйте словенською мовою (…). Ви ж нині увіч постраждали, коли спокусилися на латинську і мирську мудрість, отже, й благочестя втратили, у вірі знемощіли…”

Інструментальний ансамбль XVII ст.

       Цехові братчики обслуговували музичний побут міста: весілля, хрестини, похорони, а також - міські урочистості чи привітальні серенади з нагоди іменин високих сановників. Діяльність музикантів не обмежувалася містом - вони часто виступали з різних нагод і в околичних селах, дотримуючись вимог відповідного ритуалу. Так, М.Грінченко з цього приводу пише: “Ціла низка інструментальних мелодій супроводить народне весілля: тут і марші, які зустрічаються при прощанні молодої, вітальні мелодії гостям “на день добрий”, чи інструментальне сповіщання перед хатою молодої, коли до неї приходить молодий зі своїм походом. Тут і спеціальні мелодії за вечерею в хаті молодої, коли в неї молодий з боярами, мелодії “при короваї” або “при вінку”.
       Інструментарій цехових музик включав скрипки, цимбали, бандури, труби, сопілки, дуди, флейти, басолі, бубни, тулумбаси та ін., отже - поряд із традиційними народними інструментами, також - характерні для професійних оркестрових “капелій”, що згодом діяли при магістратах, дворах вельмож. Значне місце у репертуарі цехових інструменталістів належало танцювальній музиці - народним танцям (метелиця, хрещик, голуб, журавель, коломийка); окремі пісні-ігри виконувались під супровід інструментів. Барвисті картини українського музичного побуту зустрічаємо в “Енеїді” І.П.Котляревського:

Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках.

       Цехові музиканти виконували також марші, танці інших народів, популярні на Україні - польку, краков’як, бариню, чардаш, полонез, кадриль та ін.
       Як репертуар, так і виконавство цехових братчиків спирались передусім на усні традиції. Проте, судячи з широкого розповсюдження в Україні різних форм музичної освіти (братські школи, колегіуми, Києво-Могилянська академія), можна з певністю вважати, що серед цехових музик були люди професійно підготовлені, а також і композитори, що творили репертуар для своїх колективів.
       Слід згадати і про інші сфери побутування та розвитку української інструментальної музики епохи барокко. Дуже важливу роль відігравала вокальна, інструментальна і вокально-інструментальна музика в запорізькому війську. Похідні козацькі пісні, марші, участь музикантів у відзначенні перемог, урочистих подій на Січі, врешті - найвище мистецьке досягнення - історична дума із супроводом бандури, - все це музичні явища, котрі вийшли за межі України. Так, перші відомості про українські козацькі думи знаходимо у польських історичних джерелах. До найдавніших належить згадка історика Сарницького (1506) про те, що козаки співають сумні пісні, які на Русі звуть думами143. Цей жанр, за висловом М.Лисенка, втілював любов народу до свого минулого; думу він слухав як “сповнену образів і барв епопею свого тяжкого горя або свого законного й заслуженого торжества”144. Емоційний пафос, високий рівень кобзарського мистецтва мав відчутний вплив на творчість польських письменників і композиторів. Так, у польській поезії ХУП ст. виник модифікований жанр думи -”дума козацька”, “дума запорізька” “дума українна” - перший літературний твір , опублікований у збірці польського поета А.Чахровського (1597-1599). До кінця XVI ст. відноситься чисто інструментальний зразок думи невідомого автора з латинською назвою “Рішгиг Вита” (1583). З приводу цього твору відомий дослідник слов’янських музичних культур Ігор Белза писав: “Невідомий польський композитор, який створив “Думу”, написану для струнних інструментів, звернувся саме до цього жанру, котрий був розповсюджений в українській, а потім і в польській народній творчості”145.
       Із української інструментально-танцювальної побутової музики особливої популярності в Європі ХУЇ-ХУП ст. набули козачки, їх записи знаходяться у багатьох лютневих і органних табулатурах, зокрема польських та італійських. Проте, “оскільки українська танцювальна музика побутувала у Польщі, а звідси поширювалась в інші країни Заходу, то сприймалась там як польська”146.
       Як свідчать дослідження українського музикознавця Лідії Корній вплив українського фольклору, зокрема різних його танцювальних форм на польську музику дуже відчутний. Для прикладу наводяться танці з органних табулатур XVI ст. з виразними ознаками гопакового ритму. Підтверджуючи, що носіями української музики на Заході були переважно інструменталісти, Л. Корній називає ряд прізвищ українських музик, котрі працювали у Польщі на королівській службі, а також при дворах польських вельмож, починаючи з XIV ст. Це -бандуристи Тарашко, Чурило, лютнисти - Стечко, Подолян, Лук’ян, Андрейко, кобзар і лютнист Думський зі Львова та ін.147. Як видатний лютнист і композитор прославився у Польщі та Німеччині Альберт Длугорай (1550-1619), в юнацькому віці відомий під прізвищем бандуриста Войташка. Він залишив цінну пам’ятку лютневої музики - лейпцігську табулатуру 1619 р. Саме у ній вміщено “Гайдуцький танець”, приналежність якого до українського фольклору безсумнівна.

Музика в українському театрі ХУІІ-ХУІІІ ст.

       Серед явищ мистецького побуту України ХУІІ-ХУШ століть особливої уваги заслуговує театр, початки якого сягають ще синкретичної єдності найдавніших фольклорних жанрів - обрядових пісень, хороводів, театралізованих дійств, що нерозривно поєднували слово, музику, танець, акторську гру. Про їх історичну тривалість, яка викликала опір духовенства, яскраво свідчить виступ відомого полеміста кінця XVI початку XVII ст. Івана Вишенського: “.. неции памяти того беса Коляды й доселе не перестают отновляти… собирающеся на бого-мерзкие игрилища, песни поют… Иныи лица своя й всю красоту человеческую, по образу й по подобию Божию сотворенную, некими лярвами или страшилами, на диявольский образ пристроенньїми закрьівают, страшаще или утешающе людей…”150. Проте поступовий розвиток освіти, культури народу привів до компромісних вирішень цієї проблеми. Цьому сприяли також контакти з європейським театром ХУІ-ХУП ст., де поряд з п’єсами релігійного змісту, що виконувались у храмах з нагоди Різдва, Великого Посту, Великодня, набував широкого розповсюдження народний ярмарковий театр. Сформувались типові сюжетні колізії побутових вистав з характерними персонажами-масками: ревнивий старий муж, кокетлива молода жінка, коханець, монах, Арлекін, Коломбіна та ін. Подібні процеси своєрідно виявлялись і в Україні як на професійному рівні у формах “високої драми”, так і в широкому побутуванні жанрів “низового барокко” - у народних інтермедіях, ляльковому театрі.