Загальний огляд напрямків розвитку культури
у другій половині ХХ ст.

       Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністських ідей, посилення культу тотального руйнування старого.
       По друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного “я”, втрати індивідуальності.
       У ХХ ст. виразно виявилися дві тенденції. З одного боку, помітною є криза духовності, яка характеризується передусім відчудженням мас від культурних надбань нації та людства, витісненням духовних цінностей на периферію людської свідомості, пануванням стереотипів масової псевдокультури. З іншого боку, посилюється протилежний процес, пов’язаний із прагненням частини суспільства повернутися до лона культури, зробити своє буття дійсно духовним. В океані пароксизмів безкультур’я нашого століття - кровопролитних світових та регіональних війн, ядерної загрози, національно-етнічних та релігійних конфліктів, політичного тоталітаризму, руйнування та знищення природи, зростаючої егоїзації індивідів - багато хто починає сприймати культуру як землю обітовану, як панацею, єдину рятівну силу, спроможну розв’язати проблеми сучасного людства.
       Щодо першої тенденції можна зазначити, що духовна криза різко загострилася після першої світової війни. В духовному відношенні наслідки цієї війни були, мабуть, більш руйнівними, ніж в матеріальному. Християнські цінності, які протягом тисячоліття були духовною підвалиною європейської культури, зазнали серйозного тиску з боку примітивних націонал-шовіністичних ідей та емоцій. Руйнівниками духовних засад культури були й революції, зокрема в російській імперії. З одного боку, революції переборювали занепалі форми життя, з іншого - вони були пов’язані з пробудженням й посиленням культу тотального руйнування старого.
       Кульмінація “здичавіння” людства - це друга світова війна, винайдення та використання ядерної зброї та інших засобів масового знищення людей, міжетнічні війни кінця ХХ ст. Антикультурні наслідки другої світової війни та ядерного протистояння великих держав були посилені новою ситуацією в галузі економіки та засобів виробництва. В повоєнну добу поглиблюється індустріалізація виробництва, швидкими темпами руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчуджуються від звичного природного середовища, переміщуються в місто, що призвело до зростання маргінальних кіл населення та поширення урбанізованої космополітичної культури.
       Дослідники зазначають, що людина втрачає свою індивідуальність, а разом з нею і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. Внаслідок досконалої системи розподілу праці, коли відточується лише якась одна виробничо-професійна функція, індивід стає деталлю машини, а культура - індустрією розваг.
       Індустріалізація культури стала однією з закономірностей нашого століття. Наслідки цього процесу є суперечливими в духовному відношенні: з одного боку, розвинута техніка репродукування та тиражування робить мистецтво доступним для широкої аудиторії, з іншого - загальнодоступність творів мистецтва перетворює їх на предмет побуту, знецінює. Полегшеність та спрощеність сприйняття робить непотрібною внутрішню підготовку до спілкування з мистецтвом, а це різко знижує його позитивний вплив на розвиток особистості.
       В суспільстві поширюється “масова” культура, синоніми якої: “популярна культура”, “індустрія розваг”, “комерційна культура” тощо. На відміну від високої, елітарної культури, яка завжди була орієнтована на інтелектуальну, думаючу публіку, масова культура свідомо орієнтується на “середній” рівень масових споживачів. Головним каналом поширення масової культури є сучасні засоби комунікативної техніки (книгодрукування, преса, радіо, телебачення, кіно, відео- та звукозаписи). Маскульт створюють спеціалісти (менеджери, письменники, режисери, сценаристи, композитори, співаки, актори та ін.) не завжди на професійному рівні, часто якість їх творів визначається лише одним критерієм - комерційним успіхом. У другій половині ХХ ст. “законодавцем моди” в масовій культурі стали Сполучені Штати Америки, які зосередили потужні фінансові та технічні ресурси в галузі поп-культури. Багато хто з сучасних культурологів навіть застосовує щодо процесу поширення масової культури термін “американізація культури”. Про небезпеку принад американської масової культури, яка має мало спільного із творчістю таких видатних діячів світової культури, як письменники Уїльям Фолкнер (1897-1962 рр.), Ернест Хемінгуей (1899-1961 рр.) або актор, кінорежисер та сценарист Чарльз Спенсер Чапплін ( 1889-1977 рр.), говорять англійці та французи, німці та японці, представники інших європейських і неєвропейських культур. Загострюється ця проблема і в нас, адже не може бути нічого страшнішого для культури, ніж втрата її національної самобутності.
       Це лише деякі негативні процеси, які характеризують стан культури ХХ ст. Але на тлі кризових явищ вже вимальовується інша тенденція, яка, на думку багатьох філософів та культурологів, повинна стати провідною в ХХІ ст., - це повернення людства до “лона” культури, його духовне оздоровлення. Усвідомлення того, що людство може врятуватися від самознищення лише шляхом звернення до культури, її тисячолітньої мудрості та краси, охоплює вже широкі кола громадськості. Це, безперечно, відобразилося на художній культурі. Серед рис художньої культури ХХ століття можна виділити такі:

- відсутність домінуючого стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живопису й музиці;

- інтерпретація дійсності з позицій певних філософських ідей (марксизму, фрейдизму, екзистенціалізму);

- безпосередній зв’язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, активне протистояння художньої інтелігенції мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, дегуманізації життя та ін.;

- розкол між популярним і елітарним мистецтвом;

- інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в літературі, живопису, музиці, театрі;

- величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, унаслідок чого мало не кожне десятиріччя має своє “обличчя”, у тому числі і в художній культурі і т.д.
       Актуальними проблемами, які знайшли відображення в художній культурі є проблеми “культура і влада”, “культура і ринок”, захист культури. Найболючішою проблемою є криза духовності.
       І все-таки XX ст. - це цілісна художня епоха, в якій простежується своя культуроформуюча ідея. Це ідея гуманізму, котра, у мистецтві і в літературі проявляється не тільки у глобальному інтересі до людської особистості, що розглядається у найрізноманітніших ракурсах, а й, хоч як це не парадоксально на перший погляд, у зникненні людини з поля зору митця. З одного боку, прагнення гуманізації людського буття і творчості, з іншого - гіпертрофія форм, зростання ролі прийому у таких масштабах, коли прийом із засобу перетворюється на самоціль. На зміну органічному образу прийшов відвертий конструктивізм, геометрія стилю, яка витіснила із змісту людину.