“Те, що люди не розуміють сучасну академічну музику, - неправда”,
- вважає молодий, але вже досить знаний український композитор Золтан Алмаші.

        Про Золтана Алмаші його вчитель і колега, відомий в Україні та за кордоном композитор, Євген Станкович якось сказав, що він буде справжнім композитором. Здається, що талановитий українець з угорським ім’ям чимдалі успішніше виправдовує надії своїх визначних вчителів, продовжуючи тішити шанувальників сучасної академічної музики професійними й оригінальними творами. Творчість Золтана Алмаші оцінив і президент України Віктор Ющенко, нагородивши композитора наприкінці жовтня грантом у 32 тис. гривень на постановку його музично-театралізованої містерії “Симфонія діалогів”. Не минуло й півтора місяці, як у концертному залі Національної спілки композиторів з успіхом відбулася прем’єра цього твору. Оригінальність і глибинний зміст дійства, яке відбувалося на сцені, певно, не залишила байдужим нікого з глядачів. Режисерську концепцію сценічної постановки “Симфонії діалогів” втілив у життя митець Центру Леся Курбаса Олександр Балабан, а основними виконавцями стали музиканти ансамблю “Київська камерата”, серед яких і сам Золтан Алмаші виконав партію віолончелі. Про ідею та деталі постановки містерії, а також про те, чим живе і надихається молодий творець української музики ми запитали в нього одразу після прем’єри.

        - Золтане, у центрі сюжету Вашої містерії – трагічне кохання музиканта. Це власна історія? Адже цього музиканта грали Ви?

        - Це така універсальна історія, яка рано чи пізно трапляється з кожною людиною, тобто історія кохання: невдалого, загубленого, знову знайденого. Це такі універсальні речі. Є передісторія цього твору. Почалося з того, що я написав струнний квартет. Квартет - жанр найбільш академічний з камерної музики, можна сказати, - дві скрипки, альт, віолончель. Друга віолончель, яка була присутня, це вже було по сюжету. Якісь театральні моменти у творах для різних камерних складів існували у XX столітті, за часів бароко і навіть ще раніше. І от я написав такий квартет з трошки нетиповою концепцією, тому що це, фактично, не квартет, а такий маленький концерт для віолончелі та струнного тріо. Там є цілий антагонізм, тобто струнне тріо грає одну музику, а віолончель вступає з ними в дуже велике протиріччя, навіть стильове протиріччя простежується. Конфлікт загострений, який в кінці не знаходить свого вирішення. Ще в першому виконанні цього квартету, яке відбулося на минулорічних “Прем’єрах сезону”, уже був момент театральності. Я попросив струнне тріо одягнутися у світлі тони, а я сам був у чорному, я сидів трошки на відстані, тобто всіма способами підкреслювався антагонізм. І після цього виникла ідея цей театральний момент продовжити.

        - А сам жанр твору – містерія – що передбачає? Це є своєрідне поєднання, власне концерту, елементів театральності, десь навіть перформансу?

        - Я скажу, що перформанс – це теж вдала назва для цього проекту. Чому містерія? Це є така моя власна ідея. Взагалі, що таке містерія? Це є ритуал. Це ще з древньої Греції іде, де містерією був ритуал з жертвоприношенням, ритуал, ціллю якого є приближення до таємниці буття. А взагалі концерти, вистави, спектаклі пішли від тих давніх містерій. Тобто, фактично, концерт – це своєрідне приближення до таємниці. Для мене кожен концерт це є містерія, певне жертвоприношення себе як виконавця в якомусь сенсі. І в цьому даному конкретному випадку спектакль, який відбувається – це така прелюдія, де моделюються дуже типові життєві ситуації для життя музикантів. Є якийсь колектив, там загоряються якісь почуття, є якісь конфлікти. Конфлікти різні: конфлікт між людьми, які люблять одне одного, конфлікт між музикантами і композитором, де музиканти не хочуть грати твір композитора. І такі конфліктні ситуації зникають, коли починається власне гра. Тобто моделюється життєва ситуація, але вся вона є підготовкою до концерту.

         Золтане, Ви залишилися задоволеним прем’єрним виконанням свого твору чи щось все-таки ще треба дороблювати, вдосконалювати?

        - Завжди щось треба дороблювати. Такого нема, що щось зроблено і все. Шукати можна безкінечно. Але я дуже задоволений. Чому? Тому що я мав багато співпраці з режисером Балабаном, який викладає акторську гру і є великим спеціалістом психології сцени. Я дуже багато для себе почерпнув з цієї царини психології. На сцені все має значення. Наприклад, дуже велике значення має, де стоїть перший стілець (соліста – Д.П.). От коли він трошки вглиб до роялю, складається зовсім інша психологічна картина, рояль починає давити на нього. Коли він ближче до авансцени, то вже домінуєш. Так само, коли ти сидиш на краєчку стільця і дивишся в зал, абсолютно інша психологічна дія, як ти сидиш отак (спираєшся на стілець всім тілом – Д.П.). І для мене як для виконавця це надзвичайно важливо, тому що, коли ми виходимо грати музичний твір, такі знання психології сцени, психології дії збагачують можливий арсенал виконавських засобів. Я дуже вдячний Олександру Балабану, що він дав згоду на участь у цьому проекті. Ще раз підкреслюю, що я надзвичайно збагатився особисто від спілкування з цією людиною.

        - Очевидно, що цей процес підготовки відбувався доволі швидко, адже Ви отримали грант Президента України 24 жовтня згідно його указу. Менш ніж за півтора місяці твір був готовий до виконання. Ви встигли знайти виконавців, режисера, провести репетиції... Яким чином все вдалося зробити так швидко?

        - Я б не сказав, що все це дуже швидко. Був місяць напруженої роботи. Для мене це нормально. Квартет був написаний, правда я вніс до нього багато змін, тобто це фактично новий твір. Це нормальний ритм, хоча режисер каже, що репетицій було мало. Для музикантів це нормальний ритм. У цих умовах дуже важлива кожна деталь: як стілець стоїть, як ти пішов, як ти подивися, коли світло вимкнули. Кожна секунда грає роль, тому що час вистави дуже зжатий. І в принципі це ще можна було робити дуже довго.

        - Як далі житиме цей твір? Можливо будуть якісь гастролі? Де і коли люди ще його побачать?

        - Зараз я з упевненістю не можу відповісти на таке питання, але я дуже зацікавлений, щоб його виконання відбувалося ще і ще. Можливо, на фестивалях. Причому, є багато форм втілення. Отут (у залі Спілки композиторів України – Д.П.) була екстремальна форма втілення. Тому що, в принципі, ця постановка може передбачати різні сценічні костюми, більш багате сценічне світло, іншу обстановку. А цей зал, скажімо так, наполовину готовий для проведення в ньому різних концертних акцій. Але взагалі я гордий, що прем’єра відбулася саме в цьому залі, тому що він має велику історію виконання сучасної музики. Була велика пауза, він не функціонував, і я гордий з того, що я по-суті, почав знову концертне життя в цьому залі. Тим більше, що акустика тут стала прекрасна, а була дуже погана.

        - Розкажіть, будь ласка, про ваше становлення як композитора. Ви народилися в музикальній родині, Ваш батько був скрипалем. Яким чином це вплинуло на Ваш вибір своєї майбутньої професії?

        - Так, мій батько скрипаль, він довгі роки був першою скрипкою у Львівській опері. Безумовно це вплинуло, я ж фактично виріс в цьому театрі. Музика мені завжди подобалася, скільки я себе пам’ятаю. І саме класична музика. Я з раннього дитинства просто обожнював Бетховена. Пам’ятаю ще, як мене вразив балет Прокоф’єва “Ромео і Джульєтта”. Якщо раніше я ходив в оперу і мені подобалися пишні постановки з батальними сценами, то фактично вперше мене пройняла музика Прокоф’єва.

        - Вашими вчителями були відомі музиканти, серед яких і нинішній голова Спілки композиторів України Євген Станкович. Чи відчуваєте зараз його підтримку?

        - Підтримку Станковича я відчуваю кожну хвилину. Він мені дуже багато допоміг у житті, у таких питаннях, як десь підтримати, порекомендувати. Але найважливіше те, що він в першу чергу дуже багато мені дав у творчому і світоглядному плані як учитель, за що я йому надзвичайно вдячний. Крім того, духовна аура цієї людини настільки багата, для всіх нас він є таким світлом і ми є з того дуже багаті, я так вважаю.

        - Ви є доволі успішним у вітчизняних музичних колах. Чи відчуваєте себе частиною музичної еліти?

        - Якщо чесно, то я себе більше вважаю таким маргіналом, тому що вся моя діяльність недоступна широкому загалу. Поняття еліта останнім часом вживається у більш іронічному сенсі. Це такий жарт, а насправді елітою я вважаю тих, кого ти назвала – Ланюк, Станкович, Сильвестров, Щетинський, Пілютиков... У нас в Україні музична еліта є дуже багата, просто на жаль, вона не має належної менеджерської підтримки, фінансова підтримка дуже слаба.

        - Хто в цьому винен?

        - Ну, хто винен? Система, як в тому анекдоті про сантехніка. “За що посадили сантехніка? За те, що він сказав, що треба міняти всю систему”.

        - Твори сучасної академічної музики є не для всіх. Для якої аудиторії Ви пишете?

        - Я взагалі намагаюсь писати для широкої аудиторії, тобто в мене музика доступна, я так вважаю. І людина, яка має якийсь потяг до музики і слух, вона, наприклад, мою музику зрозуміє. Я в цьому впевнений. І я не один раз в цьому переконувався. Я в цьому плані оптиміст. Проблема не в тому, що музику кращих сучасних українських композиторів не можуть зрозуміти люди, проблема не в тому, це не правда. Проблема в тому, що вона не має розповсюдження...

        - Що або ж хто Вас надихає як композитора?

        - Все. Насправді, в нашому оточуючому середовищі, незважаючи на всілякі архітектурні недоробки, на купи сміття, які розкидані повсюди, незважаючи на жахливий екологічний стан у нас у країні, на решту страшних речей, які тут відбуваються, - незважаючи ні на що, справжнє життя – у кожній гілочці, у кожному листочку, у цьому небі...отаке воно зараз сіре, вже цілий місяць сонце майже не проглядає, ворони літають, це ніби картина така дуже похмура. Але насправді в цьому є дуже велика життєва сила. От зараз трава росте зимою... Потрібно просто деталі помічати, і кожна деталь є унікальною. Ось ця квітка, маргаритка, яка зараз зимою виросла. Якщо на неї подивитися, вона є досконала, це є насправді дуже великий привід для творчого настрою...

        - У який стан Ви входите, коли пишете свій твір?

        - Стан ейфорії, такої радості життя. Це є основний стан, причому він може прийти дуже зненацька, у якийсь момент, якого ти не очікуєш.

        - В яких музичних жанрах Ви можете себе краще розкрити як композитор?

        - Камерні жанри – це мій улюблений жанр: соната, квартет... Я пишу також для різних комбінованих складів. Взагалі я пишу для таких складів, які мене можуть виконати, я часто пишу щось на замовлення. Наприклад, мій останній твір “Recitativo-ostinato” був написаний для ансамблю “Рикошет”, виконувався нещодавно.

        - Наскільки важливе співвідношення амбіцій і скромності для Вас у процесі творчої самореалізації, досягнення успіху?

        - Амбіції є дуже важливі, але вони мають бути внутрішні. В чому в мене виражаються амбіції? От я зараз пишу твір, і я мушу його написати так, щоб він був дуже добрий, щоб він був найкращий. Оце мої внутрішні амбіції, вони повинні повністю виражатися в тому, що я роблю і ні в чому іншому. Ти повинен максимум зробити, що від тебе залежить, щоб, по-перше, свою ідею втілити в повному обсязі. Вдається чи не вдається – це вже інше питання. А питання скромності – це є питання внутрішньої культури. Якщо людина якось зневажливо ставиться до інших, це є свідчення низької культури людини, тобто це питання етики. А щодо успіху, то це перш за все можливість себе творчо реалізувати, це найголовніше. Людина, яка в чомусь себе подавила і може мати при цьому якісь гроші, багатство - її завжди буде щось муляти. І навпаки, хтось може нічого не мати, творчо реалізуватися і бути щасливим. Це абсолютно не оригінальна думка, можливо, що вона є неправильною, але мені чомусь так здається.

        - Ви маєте угорське походження. Чи не виникало думки реалізувати себе в Угорщині, працювати там? Адже підтримка культурної сфери в тій країні більш належна, ніж в Україні.

        - Ну, по-перше, це не так просто зробити, по-друге, я тут вже ніби осів. Навіщо? Я ж люблю Україну, мені тут подобається незважаючи ні на що. Треба почати з того, що нас там ніхто не чекає, все з нуля треба починати. Потім там багато своїх, там дуже жорстка конкуренція, там важко пробитися, і я навіть не знаю, чи треба собі це ставити за самоціль. Я просто хочу налагодити контакти і приїжджати туди, співпрацювати. Це є моя мрія, поки що не реалізована.

        - Над чим працюєте зараз, чим порадуєте найближчим часом?

        - Є багато ідей, їх треба реалізувати. Для “Камерати” я зараз пишу твір, для одеського фестивалю; “Recitativo-ostinato” буде виконуватися. Тобто планів багато.

        Довідка. Золтан Алмаші – композитор, віолончеліст. Народився 1975 року у Львові. Закінчив Львівський вищий музичний інститут ім. М. Лисенка, де навчався у класах віолончелі та композиції у Юрія Ланюка, та аспірантуру Національної музичної академії України в класі композиції (творчий керівник – Євген Станкович). 1998 року став лауреатом конкурсу ім. С. Прокоф'єва у Маріуполі (номінація "віолончель"). 2003 рік – лауреат Премії ім. Л.М. Ревуцького. Як композитор постійно бере участь в українських фестивалях "Музичні прем'єри сезону", "Київ Мюзик Фест", "Контрасти", "Два дні і дві ночі" тощо. Його музика звучить і на відомих закордонних музичних форумах – “Гаудеамус” (Нідерланди), “Охридське літо” (Македонія). Як професійний віолончеліст виступає у складі Національного ансамблю солістів "Київська камерата" та ансамблю "Рикошет".