ГУДОК - ГУДОЧОК - ГУДИЩЕ
Червона книга музичних інструментів

       Один із традиційних народних інструментів України та Росії, попередник скрипки, потрапив до Червоної книги ще у сердині XVII століття. Саме тоді патріарх Никон, котрий спричинив розкол православ’я, провівши Церковну реформу, видав ще й табу на усі “бісівські інструменти”. До таких “бісівських” зарахували тоді гудки.

       Перші згадки про гудки у церковних літописах були вже у ХІ-ХІІ століттях. Тоді можна зустріти і другу назву - смик. Існують припущення, що свій початок інструмент бере ще у дохристиянські часи. Смик - один із найдавніших хордофонів, тобто струнно-смичкових інструментів за системою Закса-Хорнбостеля. За будовою він дещо відрізнявся від скрипки - свого близького родича. Корпус гудка пласкої грушоподібної форми. Він плавно перетікав у гриф-шийку, яка не мала ладів та закінчувалася прямою або вигнутою назад голівкою. Загальна довжина гудка коливалася від 30 до 80 см. Залежно від величини інструменту, в народі були поширені варіації назви, наприклад, гудочок, гудище, гудило. Струн було всього три: одна дозволяла вести мелодію, а дві інші - бурдонні, як і в лірі колісній. Вони налаштовувались квінтою донизу, подвоєною в октаві. Звуки з інструменту видобували коротким лукоподібним смичком, що торкався одночасно всіх струн. Це вдавалось завдяки пласкій конструкції підставки, яка у скрипки має вже дугоподібий верхній край. Сучасні майстри-реставратори вважають цю відмінність визначальною і намагаються її зберегти.
       Скоморохи, тобто музиканти, грали на інструменті, тримаючи його у різний спосіб: притискали до грудей, ставили на коліна, коли сиділи, або впирали в корпус, коли стояли. Мелодію задавали, торкаючись смичком до високої (нижньої) струни, яку, зазвичай, перебирали пальцями. На смиках грали бродячі музиканти, придворні скоромохи; були навіть цілі ансамблі “гудочників”. Чому ж смик називали “бісівськими”? По-перше, музичні інструменти не використовувались у церковних обрядах. По-друге, гра на гудках була частиною поганського похоронного обряду, який зберігся подекуди в народі попри церковні заборони і дивним чином поєднував голосіння і радість. А ще є легенда, яка говорить: щоб стати майстром гри на музичному інструменті треба підписати угоду із нечистим. От церква і застосувала до гудків середньовічне аутодафе (привселюдне спалення), побоюючись залишитись без вірної парафії. Ті, хто не зважав на церковну заборону і грали привселюдно, могли залишитись без п’яти карбованців штраф (величезні на той час гроші). Та й це було не найгірше. Бо інших, хто не мав грошей, карали нещадним побиттям батогами у людний день на найбільшій площі. Отакий сором!
       Вдавнину аналогами гудка у Європі були дуже подібні триструнні фіделі і середньовічні ребеки. Нині найближчим родичем є болгарська гадулка (часом її називають “гудулка”), що дуже схожа за будовою, але має 3-4 струни для гри і 7-10 резонансних. Іншими спорідненими інструментами вважаються балканські гусла, арабські ребаби та казахські кобизи. Триструнна скрипка сибірських якутів - це, швидш за все, видозмінений смик, занесений із Росії. На відміну від моралізаторських мотивів ліри колісної, гудок був неодмінним атрибутом народних дійств та традиційних святкових гулянь. Жодних танців чи весілля не було без участі музиканта: в руках скоромоха інструмент танцював гопака, польку, вальс, жалібно проводжав наречену до вінця чи рекрута до війська. Від гудка пішло і називне поняття гудьба - тобто гра на будь-якому струнному інструменті. А от гудити означає також осуджувати, виражати незадоволення. Чи не так духівництво сприймало гру на інструменті щодо себе і, відповідно, ставидось до гудка?
       Після заборони патріархом Никоном, смик частково відродився у XVIIІ столітті. За правління Катерини ІІ гудок був поширений Південній частині Російської імперії, в тому числі і на території сучасної України. На той час припадає зацікавлення вчених “гудочною традицією” як історичною та культурною пам’яткою, яка поступово починає зникати: від XVII століття скрипка дещо витісняє гудок, займаючи його місце у культурі східних слов’ян. Дослідженням сприяло і різноманіття джерел: археологічних, літературних, живописно-іконографічних тощо. Деякі збереглись до нині - у Софійському соборі досі можна побачити фреску із зображенням скоромоха-гудочника. Традиція гри на гудку-смикові займає важливе місце в історії староукраїнської та древньоруської музики. Адже вона мала важливе значення як виразник патріархальної традиційної культури. Так само, як трудові виробничі процеси, будівництво, майстрування знарядь праці та домашнього начиння, предметів побуту, виготовлення музичних інструментів було пріоритетом чоловіків. Що більше, це підкреслювало роль чоловіка як майстра та творця. Навіть частина народних мотивів для гудка мала виключно чоловіче забарвлення, як от награш “під бійку”, чи традиційні чоловічі танці. Парадокс в тому, що також смиком (бабиним смиком) в народі називали молодого хлопця, який одружувався із старшою та багатою жінкою. От і патріархальна культура!